вівторок, 28 липня 2015 р.

Рівноапостольний князь Володимир

Святий князь Володимир був сином київського князя Святослава (972). Вперше ім’я Володимира згадується в руських літописах 968 року в оповіді про нашестя печенігів, коли його ба­буся, свята рівноапостольна княгиня Ольга (969; пам’ять 11 липня), з малолітніми онуками та жителями Києва, через відсутність її сина Свя­тослава на той час, були взяті в Києві в облогу степовими кочовиками. Вдруге ім’я князя Володимира зустрічається в руських літописах 970 року, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, отримав Київ, середній, Олег, – землю Древлянську, а молодший син, Володимир, – Новгород.

Невдовзі після смерті Святослава між братами почався розбрат. Щоб помститися за загибель свого воєводи, вбито­го князем Олегом під час полювання, князь Ярополк у 977 році виступив з раттю на землю Древлянську.  Далекі тоді ще були від його серця слова: "Не в силі Бог, а в правді”. Ставши єдинодержавним князем Русі, Володимир здійснив кілька вда­лих воєнних походів: завоював Гали­чину (Червону Русь), підкорив в’ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював з печенігами і таким чином розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до ріки Буг на півдні. За прикладом ха­зарських каганів (мусульман) у князя Володимира було, крім п’яти дружин, багато наложниць.
Утвердивши свою владу, великий князь київський Володимир усіляко сприяв зміцненню на Русі язичницької релігії – багатобожжя, культ стихій­них сил природи. Він встановив на київських пагорбах ідолів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла,  Мокоші, яким приносилися жертви, і не раз земля Руська зрошувалася невинною кров’ю.
У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир за звичаєм вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, що випав Іоанну, сину варяга Феодора, який був християни­ном (від часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Іллі існувала християнська грома­да). Феодор відмовився віддати свого сина-християнина в жертву бездуш­ним ідолам, сказавши князівським воїнам: "У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра зогниють... Бог один, Який створив небо і землю, зорі та місяць, і сонце, і людину...”. Розлючений на­товп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками яко­го Феодор та Іоанн прийняли муче­ницьку кончину (пам’ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, вразили його.
Душа князя, яка шукала істинної віри, не знаходила спокою. Володи­мир став згадувати своє дитинство та благочестиві настанови, які чув від своєї бабусі рівноапостольної Ольги. Він почав сумніватися в істинності поганських богів. Дізнавшись про це і про його бажання прийняти істинну віру, до Києва почали приходити проповідники з різних країн. Літописне передання про "випробування вір” оповідає, що першими в 986 році прибули посли від болгар-мусульман, які жили за Вол­гою, на річці Камі. Опис мусульмансь­кого раю з гуріями сподобався сласто­любному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино – не­прийнятною. Він відпустив мусуль­ман з миром, сказавши їм: "Вино – веселість Русі, не можемо без нього”. Посли німецьких католиків говорили князю про велич невидимого Бога Все­держителя та нікчемність поганських ідолів. Князь відповів їм: "Повертайтеся назад; отці наші не приймали віри від  Папи”.
Уважно вислухавши іудеїв, які при­йшли з Хазарського каганату, князь Во­лодимир запитав, де їхня батьківщина. "В Єрусалимі, – відповіли вони, – але Бог за гріхи розсіяв нас”. "Як же ви осмілюєтеся пропонувати свою віру, коли самі за гріхи перебуваєте під гнівом Божим?”, – заперечив Володимир. Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Миколаєм Хрисовергом. Він виклав князю Володимиру історію створення світу та гріхопадіння, Боговтілення та Спокути, а наостанок розповів про Дру­ге пришестя й показав ікону Страшно­го Суду. Вражений цим зображенням, Володимир зітхнув: "Добре тим, хто стоїть праворуч (праведникам), і горе тим, хто стоїть ліворуч (грішникам)”. "Якщо хочеш стояти з праведника­ми, то прийми хрещення”, – сказав йому філософ. Володимир подумав і відповів: "Зачекаю ще трохи”.
Відпустивши грецького посла з да­рами, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено відправити послів і випробувати кож­ну віру на місцях. Обрали десять мужів, "добрих і розумних”, і посла­ли їх до мусульман, латинян і греків. Найсильніше та найсприятливіше вра­ження на послів справило богослужіння греків у константинопольському храмі Святої Софії, Премудрості Божої. "І не знаємо ми – на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна побачи­ти такої краси”, – розповідали посли після повернення до Києва. Вислухав­ши їх, бояри сказали князю Володи­миру: "Якби поганий був закон грець­кий, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була наймудрішою...”.
Незабаром після цього, у 987 році, князь Володимир виступив у похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, яке на той час належало Візантійській Імперії. Захопивши Херсонес, він по­чав домагатися руки царівни Анни, погрожуючи в разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Бра­ти царівни Візантійські імператори-співправителі Василій та Костянтин поставили умовою шлюбу прийняття князем Володимиром віри Христової. "Я давно випробував і полюбив її”, – відповів князь Володимир.
Коли царівна Анна прибула з духо­венством до Херсонеса, князь Воло­димир раптом осліп. Царівна запро­понувала йому негайно охреститися, сподіваючись на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в ду­ховному натхненні вигукнув: "Тепер я побачив Бога Істинного!”. Деякі з дружинників князя, вражені цим чу­дом, також охрестилися. У святому Хрещенні князя Володимира назвали Василієм на честь святого Василія  Ве­ликого. Тоді ж у Херсонесі відбувся його шлюб з царівною Анною. Князь Володимир як "віно” (викуп) за дружи­ну повернув місто Херсонес Візантії, збудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм на честь святого Іоанна Предтечі і Хрестителя Господнього.
До Києва князь повернувся разом із княжною Анною, константино­польськими та херсонеськими свя­щеннослужителями, взявши із собою богослужбові книги, церковне начин­ня, а також святі мощі Климента, єпископа Римського , та його учня Фіви.
Арабський історик  Ях’я  Антиохійський (кінець X – початок XI ст.) та вірменський історик Стефан з Тарона, названий Асохіком (кінець X ст.), повідомляють, що після одруження князя Володимира з царівною Анною він допоміг Візантійському імператору Василію II придушити повстання Вар­ди Фоки, пославши для цього русь­ке військо. Таким чином зміцнилися династичні та міждержавні зв’язки між Руссю та Візантією.
Після повернення до Києва князь Володимир зібрав дванадцятьох своїх синів і, підготувавши їх до прийнят­тя віри Христової, охрестив. Охре­стився й увесь його дім і багато бояр. Потім князь Володимир узявся до викорінення поганства на Русі й по­чав ревно нищити поганських ідолів: одних спалив, інших порубав, а голов­ного ідола – Перуна – було скинуто з пагорба в Дніпро. Відразу ж після знищення ідолів відбулося просвітлення киян Євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також княжичі та бояри, охрещені раніше, обходили площі та будинки киян і наставля­ли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марновірність поганства.
Одні кияни тоді ж прийняли святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив день все­народного Хрещення (за деякими да­ними, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: "Якщо хтось не при­йде зранку на річку, чи то багатий, чи то вбогий, чи жебрак, чи невільник, непокору до мене виявить!”. Тільки  найзапекліші язичники виявили супро­тив цьому велінню великого князя і втекли з Києва. Більшість киян при­йшли на те місце, де притока Дніпра Почайна впадає у Дніпро. "Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її”, – так говорили в народі. Багато людей, старі й молоді, матері з дітьми, входили у води Дніпра; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви. Коли Таїнство свя­того Хрещення було звершене, князь Володимир, звівши очі на небо, по­дякував Богу й підніс молитву: "Боже великий, Який створив небо і землю! Зглянься на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали країни Християнські. Зміцни віру їхню праву та непохитну і мені допоможи, Господи, на супротив­ного ворога спасіння людського, щоб, надію покладаючи на Тебе і на Твою державу, мені перемагати підступність його!”.Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і поширення його на Русі стало храмобудівництво. Князь Володимир наказав споруд­жувати християнські храми на тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві було побудо­вано храм на честь святителя Василія Великого на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстрові будівничі заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку смерть варяги Феодор та Іоанн (церкву було зведено в 996 році, вона отрима­ла назву Десятинної). Руські літописи повідомляють, що князь Володимир особливо опікувався духовною освітою народу: "І звелів попам по містах та селах приводити людей до Хрещення, і дітей навчати грамоті, премудрості книжній...”.
У храмах, які облаштовувалися за велінням князя Володимира, богослужіння звершувалося за право­славним чином, зрозумілою для народу рідною слов’янською мовою, за тими книгами, які ще за століття до цього було перекладено з грецької на слов’янську мову святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями Словянсь­кими. Завдяки цьому храми Божі ста­вали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко поширювалась по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода та Смоленська, По­лоцька й Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого та інших руських міст.
Апостольська ревність великого князя Володимира, просвітителя Русі, сяга­ла так далеко, що він посилав хри­стиянських проповідників на береги Двіни та Ками, у степи диких печенігів i  половців.
Труди великого князя Володимира  й  перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вірних його сподвижників, дали чудові плоди. Ми­нуло кілька років, і до кінця X ст. на Русі вже були свої єпископи, свяще­ники та диякони, значно збільшилася кількість грамотних людей усякого віку та стану.
Русь залучалася до християнської культури та цивілізації, увійшла в сім’ю християнських народів Європи. Після прийняття Хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо преобразився, став новою людиною, що її облагодіяв Дух Святий, став прикла­дом милосердя та співчутливої любові до ближніх. Виконання заповідей Хри­стових і настанов Святої Церкви стало мірилом життя та поведінки великого князя.
Слова Євангелія "блаженні милостиві” глибоко запали в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав ми­лостиню своїм підлеглим. У дні цер­ковних свят, які князь проводив у радості християнській і любові, в нього готувалися три трапези: перша – для духовенства, друга – для жебраків і вбогих, третя – для себе, бояр та слу­живих людей.
Піклуючись про бідних, роблячи благодіяння тим, хто цього потребує, даючи притулок подорожнім, пом’як­шуючи кару злочинцям, князь Воло­димир незабаром заслужив усенарод­ну любов, а люди заслужено почали лагідно називати його "Володимир Красне Сонечко” (це ім’я і століття потому зберігалося за ним у народних піснях та билинах).
На виконання християнського обов’яз­ку миротворства святий Володимир припинив військові дії і цілковито віддався турботам про мирне влашту­вання держави. Щоб убезпечити себе від набігів кочовиків і захистити кор­дони Русі, святий князь Володимир побудував у державі міцні фортеці.
За святого рівноапостольного вели­кого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, її вплив поширився далеко за межі держави.
Піклуючись про благоустрій Руської держави, святий князь Володимир роздав уділи, тобто міста та області, в управління своїм синам: старшому Вишеславу – Новгород, Ізяславу – Полоцьк, Святополку – Туров, Ярос­лаву – Ростов Великий, Всеволоду – Володимир–Волинський, Святославу – землю Древлянську, Мстиславу – Тмутаракань, Станіславу – Смоленськ, Судиславу – Суздаль, Позвизду – Луцьк. Живучи у своїх уділах, сини, удільні князі, мали коритися своєму батькові – великому князю київському, від якого були залежні. На жаль, після смерті святого князя Володимира між бра­тами виник і поглибився міжусобний розбрат.
Блаженна кончина святого рівно­апостольного великого князя Володи­мира сталася 15 липня 1015 року в селі Берестовому неподалік від Києва. По­ховали його в Десятинній церкві. Весь руський народ гірко оплакував князя.
За великого князя київського Ярос­лава Мудрого (1054) Руська Церква вже шанувала пам’ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Ми­трополит Київський Іларіон у своєму похвальному слові князю Володимиру називає його другим Константином, апостолом Руської землі, і, звертаючись до нього, говорить: "За добрі справи нині отримав нагороду на Небесах – блага, приготовані Господом тим, хто любить Його, і насолоджуючись спогляданням Його, помолися Господу про землю свою та людей...”.
Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володи­мира були поховані під руїнами Де­сятинного храму. У 1635 році їх було знайдено, чесна глава князя Володи­мира спочивала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, частинки святих мощей – у різних місцях. У другій половині XIX ст. в Києві було зведено храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира.
У 1888 році на березі Дніпра, неподалік від місця Хрещення руського народу, було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптори В.І. Демут-Малиновський та П.К. Клодт, архітектор К.О. Тон) – один із багатьох монументів, присвячених просвітителю Київської Русі.

Немає коментарів:

Дописати коментар