Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі, 

на тій сипкій од вибухів стіні, 

коли згубило зорі в гороскопі 

моє дитинство, вбите на війні. 

Лилась пожежі вулканічна лава. 

Горіла хата. Ніч здавалась днем. 

І захлиналась наша переправа 

через Дніпро – водою і вогнем. 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. 

Хрестилась баба, і кінчався хліб. 

Двигтів отой вузесенький окопчик, 

де дві сім'ї тулились кілька діб. 

О перший біль тих не дитячих вражень, 

який він слід на серці залиша! 

Як невимовне віршами не скажеш, 

чи не німою зробиться душа?! 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком – 

кривавий світ, обвуглена зоря! – 

а я писала мало не осколком 

великі букви, щойно з букваря, – 

той перший віршик, притулившись скраю, 

щоб присвітила поночі війна. 

Який він був, я вже не пам'ятаю. 

Снаряд упав – осипалась стіна.